joomlan.ru | inotur.com
Передреволійційні часи. Перша світова війна. Прихід радянської влади.

      1914 рік поклав початок ще одній трагічній сторінці історії. Перша світова війна загострила соціальні протиріччя й призвела в майбутньому до страшної катастрофи. У перші її роки, незважаючи на воєнний час, життя Зінькова багато в чому йшло по-старому. Навіть був організований майданчик для єврейських дітей, батьки яких воювали. Зіньківці — громадяни “великої та неподільної Росії”, відправлялися на фронти, і багато з них звідти не повернулося. Про деяких залишилися тільки символічні надгробні камені на місцевому кладовищі. Разом з тим, як і в усіх попередніх воєнних діях, які вела Росія, чоловіки відзначалися відвагою й сміливістю, багато з них мали нагороди, як наприклад, Георгіївський кавалер  С.Т.Мороз. Такі відзнаки  були ще не в одного зіньківського вояка.

             moroz st

Георгіївський кавалер

С.Т.Мороз (фото 50-х років)

 

 

stor99

Вояки Першої світової війни (фото з архіву Е.Радченка).

             Це світове бойовище було прологом революційних подій 1917 року.
        Лютнева революція 1917 року дала початок демократичним процесам, які торкнулися й Зінькова. В пешу чергу активізували діяльність численні осередки політичних партій: есерів, кадетів, октябристів, прогресистів, монархістів, центристів, максималістів, анархістів, бундівців, меншовиків та ін. Діяла навіть така партія, як Поалей Ціон (трудящі Сіона). Також було створено осередки “Просвіти”, які довгий час заборонялись самодержавством. Ці організації, незважаючи на подальші суспільно-політичні обставини, інтенсивно розширювали свою діяльність, дбаючи про культурне зростання населення.
       Протягом березня-травня 1917 року, в період тривладдя, в Зінькові виникають ради солдатських, робітничих і селянських депутатів, а в серпні відбувся перший з'їзд рад Зіньківського повіту, на який зібралися представники всіх партій. Головним  результатом стало рішення про безплатну передачу землі селянам. За місяць до цього відбулося засідання міської думи, на якому В.О.Годзевича обрали головою, Г.М.Клунного — заступником голови. Міським головою став І.Линник.
        Після жовтневої революції нової влади зіньківці не сприйняли, і лише в січні 1918 року організувався більшовицький ревком на чолі з Г.Беховим, а міська дума була розігнана.
      Майже відразу розпочалася конфіскація землі, реманенту в багатих власників та передача забраного в руки бідніших селян. Був організований також повітпродком, який мав реквізувати в селян частину хліба, худоби тощо для потреб Червоної Армії.
      Та 5 квітня Зіньків був окупований кайзерівськими військами, разом з якими встановилась влада гетьмана П.Скоропадського, а більшовицька армія незадовго до цього, мобілізувавши до своїх лав близько 100 зіньківців, відійшла на схід. За короткий період Гетьманства, в Зінькові оформилась партія хліборобів-власників, яку очолив колишній предводитель дворянства Г.Є.Бразоль. Відновила роботу земська управа, міську поліцію перетворили на державну варту під керівництвом О.М.Квоченка. Землю повертали колишнім власникам (хоч насправді всім її таки не повернули). Відчувши хоч якийсь порядок, частина активних діячів земства пропонувала влаштувати в місті електростанцію. Улітку 1918 року було ухвалене рішення про створення Зіньківської спілки кооператорів, а також відкриття в повіті професійних шкіл. При школі садівництва й городництва планувалось організувати відділ для підготовки майстрів з переробки продукції садівництва. Потреба в цій спеціальності зумовлювалася тим, що повіт займав тоді перше місце в Полтавській губернії за кількістю садів (понад 15 тисяч) та їх площею (3261 десятина). Передбачалося також перетворення ремісничої майстерні на середню технічну школу з механічним, борошномельним, вогнетривким відділеннями, відкриття школи підготовки майстрів з переробки шкір і ткацтва. 30 вересня 1918 року в приміщенні колишньої чоловічої гімназії відкрилася Зіньківська українська мішана гімназія з українською мовою навчання, викладачі якої відбиралися на конкурсних умовах. Директором призначили І.Циганенка. Присутність німців була обумовлена певними зобов’язаннями перед ними, та жителі не поспішали виконувати вимоги нової влади щодо здавання хліба та інших продуктів для німецьких потреб, навіть не дивлячись на погрози. В цей час існувала в місті автокефальна церква — Трьох Святителів, де священником був Федоров.

         Наприкінці листопада влада в Зінькові почала переходити до прихильників Директорії, що здобула собі авторитет передусім завдяки обіцянці експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння й розподілити їх між селянами. У воєнних умовах здійснення програми Директорії не було можливим. Розпочали наступ війська радянської Росії, під натиском яких Директорія відійшла на захід. На  початку 1919 року на Полтавщині рішенням губернського селянського з'їзду встановлюється влада рад, першим завданням якої, проте, визначалося припинення українського походу російських більшовиків.
Про встановлення нової влади в Зінькові свідчить резолюція Зіньківського повітового з'їзду селянських, робітничих і військових депутатів, ухвалена 22 — 23 січня 1919 року. У ній говорилося  про скасування власності на землю та розподіл її між біднотою, ліквідацію іншої приватної власності на промисловий і торговий капітал. Наприкінці січня в місті тричі на тиждень почала виходити соціалістична газета “Червоний прапор”, її редакція знаходилась у Будинку трудового селянства (колишньому Будинку дворянства). Ця газета коштувала 70 шагів, передплата на місяць  4 крб. Але з березня того ж року, після з'їзду більшовиків та переобрання за його ініціативою повітової ради й скасування земських установ, основним друкованим органом, який висвітлював міське та позаміське життя, стала газета “Известия”.
          Культурно-освітнє життя в Зінькові того часу майже занепало. У місті працювала одна початкова школа, та й відвідувало її мало учнів, бо матеріальне становище більшості городян було надзвичайно скрутним. Для ідеологічної роботи нова влада відкрила у квітні пролетарський клуб ім. Леніна, де проводили збори, мітинги, читали лекції, організовували концерти. Все ж становище більшовиків було не тривким і вони намагалися знищувати тих, хто міг бути опонентом їх методам правління. А оскільки наступали білогвардійці — 3 червня 1919 року розстріляли як контрреволюціонерів І.С.Воздвиженського, М.Є.Данильченка, О.С.Мироненка (про їх смерть є акти в матеріалах ревкому).
         З кінця червня до початку грудня 1919 року місто було зайняте військами Денікіна, які теж розстріляли декого з тих, хто брав участь у будівництві самостійної української держави, а також  більшовиків.
4 грудня 1919 року до міста повернулася радянська влада. Через 3 дні був створений ревком під головуванням А.Цюпака. У березні 1920 року обрана Зіньківська рада робітничих і селянських депутатів: 9 більшовиків і 6 боротьбистів. У вирі боротьби за владу в кінцевому результаті перемогли прибічники Леніна, і з 1920 року зіньківці почали будувати своє життя в нових політичних та економічних умовах. З більшовиками утвердився  “воєнний комунізм”. Насамперед організовувалась допомога фронту і сім'ям фронтовиків-червоноармійців, проводилися перші комуністичні суботники. За розпорядженням повітового партійного комітету виконкому ради, було реквізоване зерно у заможниих людей, щоб створити запаси посівного матеріалу для бідняків. Згідно з продрозкладкою, продзагони забирали хліб, у кого він був, для відправки до міст. У цьому їм активно допомагали комнезами  (перші виникли на Лисівці).
Політикороз’яснювальну та агітаційну роботу розгорнули новостворені сільський будинок ім. Жовтневої революції і клуб комуністичної молоді ім. Лібкнехта. Декого сюди приваблювала також їдальня. “Просвіти” на цей час були ліквідовані. 20 жовтня 1920 року відкрилась індустріально-технічна школа. Завдяки її випускникам, у день святкування 5-ї річниці революції в Народному домі загорілась перша електрична лампочка. Реставрована електростанція мала потужність 18 кінських сил. За спогадами одного із учасників її пуску у листопаді 1922 року, до революції в даному будинку вже працювали електроустановки. У місті, як стверджує П.Коротич, електроенергія вироблялася у І.С.Воздвиженського і спілці кооператорів. Очевидно, це встигли втілити в життя рішення кооператорів 1918 року часів гетьманату.

zinkivchan1

   zinkivchan2

Зіньківчани 20-х років ХХ ст.

         1922 рік поклав початок відновленню роботи олійниці, цегельного заводу, став працювати державний трудовий ощадбанк та частина інших організацй. В чоловічій гімназії зародився комсомольський осередок. Цього ж року виникла організація юних спартаківців. В 1923 році на базі чоловічої гімназії стала семирічна школа.

sadok iskra

Дитячі ясла комуни "Іскра Леніна".


vipusk1924

Випускники індустріально-технічної школи 1924 року.

         Загальна картина була невтішною: господарство зруйноване, торгівля занепала. Коробка сірників коштувала півтора мільйона, будь-які грошові знаки були знецінені, еквівалентом обміну ставав хліб, який ще й забирали, згідно з продрозкладкою.
На Зіньківщині, як і взагалі у всій країні, ширилася боротьба проти політики радянської влади. Невдоволені поповнювали повстанські загони, які діяли в повіті. Частина їх мала зв'язки з махновцями, які два рази (1920 — 1921р.) налітали на Зіньків і розправлялися з комуністами та комсомольцями. Бійці селянської армії зруйнували в місті в'язниці, а із захоплених крамниць роздавали товари населенню. Офіційні радянські джерела свідчать, що махновське командування не дозволяло грабувати майно громадян. Це підтверджують і спогади очевидців. Так уродженець Зінькова письменник Д.Нитченко у книзі “Від Зінькова до Мельборна” згадує, що коли один з махновців, який недавно перейшов від червоних, на вулиці Дроздовській забрав у єврейської сім'ї щось із пожитків, його розстріляли.
        Нова хвиля антирадянських виступів піднялась у 1921 році в зв'язку з голодом та переслідуваннями за попередню нелояльність до влади. У місті існувала підпільна організація на чолі з командиром кулеметної команди ЧОН (“части особого назначения”) Совіском, до якої ввійшли селяни, інтелігенція, колишні бійці армії УНР. Метою її діяльності стала пропаганда визвольної ідеї, підготовка збройних повстанських загонів.
       Радянська влада всіма засобами повела широкомасштабну боротьбу з тими, хто міг загрожувати її зміцненню. Було залучено сили інших повітів: Охтирського, Лебединського, Богодухівського. Постанова Полтавської губернської військової наради від 14 травня 1921 року наказувала розстрілювати з одночасним оповіщенням про це населення по 10 заручників за кожного вбитого радянського працівника, члена комнезаму чи комуніста. Виконуючи саме цю постанову, 28 травня 3іньківська повітова нарада санкціонувала розстріл 10 селян Бірківської волості. 1922 року підпільна організація Совіска була розгромлена: шість її членів були вбиті, 44 чоловіки, в тому числі керівники, заарештовані. На сьомому Зіньківському з'їзді рад уповноважений ДПУ Т.Бойко інформував делегатів: “ліквідовано, крім інших, банду Селянченка  13 чоловік кримінального характеру (оперувала в районі м. Зінькова та його околиць)”. На 1924 рік національно-патріотичний напрям було ліквідовано, як стверджували органи ДПУ, залишилися лише банди кримінальних злочинців. Допомогло в боротьбі за владу також знищення або перетягування до своїх рядів інакомислячих. Якщо на початок 1920 року в Зінькові існувало 4 партії, то, за даними Полтавського відділення ДПУ, на 1 січня 1923 року в місті, за винятком більшовиків, залишився лише один член іншої партії — УКП.

        У 20-х роках відбувалося подальше ідейне будівництво комуністичних засад, проводилися заходи зі зміцнення радянської влади, соціалістичної економіки. Синхронно відбувалася реорганізація або ліквідація установ, закладів, які не відповідали вимогам нового часу.
Поступово життя налагоджувалось, чому особливо посприяла нова економічна політика радянської влади. Звиклий до праці хлібороб із потроєною енергією взявся за плуг. Зіньківці спеціалізувалися головним чином на вирощуванні пшениці й жита, конопель, соняшнику, городини, фруктів, розводили худобу, птицю. Почали відроджуватися приватна торгівля й заклади побуту. Хоч і далеко не в таких масштабах, як до 1917 року, займалися гончарством, ткацтвом, шевством, бондарством, ковальством, чинбарством та іншими традиційними промислами. Інколи вмільці об'єднували свої зусилля та створювали спільні майстерні. Одна з них, де виробляли глиняний посуд, була розташована на Сумській вулиці (нині Жовтневій). Іноді ремеслом займались у вільний від польових робіт час.
       Відновлювалися перервані зв'язки різних регіонів для збуту кустарних виробів, придбання продукції промислового виробництва. Цьому сприяли й посередницькі функції споживчих товариств. Згадали зіньківці й свої кулінарні здібності, якими славилися раніше. На базарі можна було купити різноманітні хлібопекарські вироби, солодощі, м'ясні, овочеві, молочні та інші страви за помірними цінами. У продажу була також продукція олійниці, млина, кондитерських. Базар функціонував лише у певні дні, а щодня торгували магазини, яких тепер було небагато. У місті працював “Кустпромкомбінат”.

kustarn1
        Більшість зіньківців намагалася пристосуватися до нових умов, а були й такі, що продавали все і виїздили. Здебільшого це були сім'ї колишніх поміщиків, власників підприємств, купців (особливо євреїв), значна частина службовців, інтелігенція. Населення, яке жило із землеробства та ремісництва, переважно покладалося на свої руки й залишалося на місці.
Але далеко не всі, в тому числі комуністи й комсомольці, позитивно сприймали нову економічну політику, навіть вдавалися до погромів непманських закладів.
         Великі надії влада покладала на показ переваг радянського способу життя — комуни. Одна з них була створена в Зінькові 1924 року й називалась “Іскра Леніна”. Розташовувалась у будинку повітового земства та інших виділених їй господарських і житлових приміщеннях. Перших комунарів було небагато, але в 1925 році їх стало вже 60. Комуну очолював Гуренко. Комуна мала їдальню, власний клуб, бібліотеку (колишню земську). Працювали курси з підготовки спеціалістів сільського господарства, проводилась наполеглива боротьба з неписьменністю. На 1930 рік “Іскра Леніна” об'єднувала 320 чоловік, мала 643 га землі, 3 трактори і стільки ж парових молотарок, 11 сівалок тощо. Того року комунари зібрали 10,6 ц/га пшениці, 12 ц/га ячменю, 8,4 ц/га вівса, одержавши близько 90 тис. крб. прибутку.
Нових обертів набирало культурне життя. 1924 рік ознаменувався для Зінькова створенням першої письменницької організації — філії спілки селянських письменників “Плуг”. 1930 року, після тривалої перерви, почала виходити      газета  “Більшовик Зіньківщини”.
       Працювала середня школа № 1 (реорганізована у 1934 році з семирічної), одним із випускників 1938 року став відомий український прозаїк Григорій Тютюнник (1920-1961). 1928 року на базі колишньої жіночої гімназії відкрили семирічну трудову школу № 2, проте до старших класів приймали лише дітей бідноти. А заможні зіньківці мали оплачувати навчання своїх дітей, створювати так звані “батьківські класи”. Тому в школі були паралельні 5 — 7 класи. Через 11 років школа стала середньою та переїхала до новозбудованого двоповерхового приміщення на березі Ташані (нині ПТУ № 25). Оскільки вкрай не вистачало вчителів, у 1930 році було організовано Зіньківський робітфак — філіал Полтавського вчительського інституту.

robitfak

Перший випуск студентів Зіньківського робітфаку. 1935 рік.

 


      Кілька років відносного спокою дали змогу почати відродження економіки села. Але закупівельні ціни на зерно держава встановила такі низькі, що в 1926 році план хлібозаготівель був зірваний. Селяни відмовлялися продавати хліб державним заготівельним організаціям. Міста почали відчувати нестачу харчування, труднощі переросли в продовольчу кризу. У 1927 році було вирішено запровадити надзвичайні заходи в сільському господарстві. На заклик партії в Зіньківському районі 1929 року почалася посилена робота зі створення колгоспів. На 1 жовтня до них увійшло 2 % селян. У райцентрі першими були організовані колгоспи “Червона весна”, “Комінтерн”, “Червоний степ”, “Червоний авангард”, “10-річчя КНС”.
      У лютому 1929 року пленум ЦК ВКП(б) ухвалив рішення “Про сільське господарство України і про роботу на селі”. Від політики “обмеження” куркуля перейшли до його ліквідації. На кінець 1930 року в результаті проведених заходів у Зіньківській міській раді було колективізовано 70% селянських господарств. Тих же, хто не погоджувався, виселяли за межі міста, а частіше  в Архангельську, Свердловську, Пермську області. У картках переселенців навіть стояв гриф “малоросіянин”. Кількість цих вигнанців не встановлена точно до сьогодні. Цей процес проходив надзвичайно болісно, бо жителі міста і хуторів у більшості були заможними і не бажали іти до колгоспу. Їх виганяли з власних хат, забирали майно, залишали лише те, що було на них. Наприклад, під Тарасівкою таких людей сім’ями зігнали як худобу вночі у яр, а вранці відправили на залізничну станцію (у листопаді 1930-го).

    Щоб підтримати новостворені господарства, держава виділяла для них допомогу. Наприклад, для артілі “Червона весна” райколгоспспілка виділила породистих овець і свиноматок. Після статті Й.Сталіна “Запаморочення від успіхів” Зіньківський райком у грудні 1930 року відзначив  багато “недоліків” під час колективізації. В тому ж колгоспі “Червона весна” члени правління намагалися примусово усуспільнити навіть житло. Порушувався принцип добровільності, вдавалися до арештів середня-ків, які не вступали до колгоспу або відмовлялися усуспільнювати посівний матеріал.
Проте невдовзі потому було проголошено новий, ще більш нещадний наступ на “куркуля”. У результаті рішучих дій комуністів і комсомольців на кінець березня 1931 року в Зінькові було колективізовано 91% селянських господарств. Одночасно різко зменшилась кількість худоби й птиці, адже частина господарів, щоб не віддавати до колгоспів, просто її забила. Але план заготівлі хліба тепер був перевиконаний.
     Для підтримки колгоспів у 1932 році була заснована МТС (машинно-тракторна станція), яка спочатку мала лише 2 трактори  “Універсал” і “Фордзон”, а вже наприкінці року  20 тракторів та іншу техніку.
У 1932 — 33 роках до Зінькова прийшло найстрашніше лихо за всю історію його     існування — голодомор. Для виконання хлібо-заготівель надзвичайна комісія фактично перевела Україну на блокадне становище. У поїздах і на станціях бригади працівників ДПУ (державного політичного управління) перевіряли вантаж пасажирів та конфісковували продовольство, яке селяни купували за останні гроші або вимінювали на цінні речі в сусідніх з Україною місцевостях чи в містах. Витягуючи продовольчі запаси, влада використовувала різні засоби. Крім інших постанов, був прийнятий навіть циркуляр, який забороняв впускати голодуючих до монастирів.
Старожили згадують, що люди вимирали сім'ями, падали просто на вулиці. Віддавали останнє, щоб вижити. І досі згадують, що один із жителів вулиці Шевченка віддав добротний будинок за підситок сухарів. Наслідки голодомору були жахливими. Про них свідчить такий факт: коли надійшов час обліку дітей шкільного віку, виявилося, що в районі треба скорочувати мережу початкових шкіл майже на третину.
      У серпні при колгоспах почали відкриватися сирітські будинки для дітей, батьки яких померли від голоду. 1935 року районна газета від 4 лютого писала, що в колгоспі “10-річчя КНС” з 13 патронованих дітей (10 школярів і троє дошкільнят) більшість навіть не мали верхнього одягу, не кажучи вже про інше.
      Весну й літо 1933 року пам'ятають як сприятливі для вирощення високого врожаю. Та частина його не встигла вирости, бо голодний люд “спасував” посіви ще травою. А кому пощастило дожити до перших колосків, їли сирі прямо на полі, незважаючи на батіг і погрози охоронців.
     Багато зіньківців згадують випадки, коли, наївшись, люди помирали. Зате Зіньківський фінансовий актив одержував премію за успішне проведення позички, тобто вилучення останніх грошей.
      З 2 вересня всі школярі були мобілізовані на збирання колосків. Тільки Зіньківська школа № 1 зібрала їх за 5 днів два пуди (32 кілограми).
       А надалі Зіньків охопила хвиля терору. Акції боротьби з інакомислячими в Україні проводилися з перших днів революції, а наприкінці 20-х і в 30-ті роки набрали особливої сили. Список репресованих у 30-х роках зіньківців включає багато імен, часто людей заарештовували взагалі без будь-якого приводу.
     Так, жителі Лисівки згадують, що одного листопадового вечора 1935 року міліцейські машини проїхали вулицею та забрали всіх дорослих чоловіків. Суду не було, але й додому ніхто не повернувся. Під приводом боротьби з мракобіссям почали руйнувати храми. Власне, руйнація церкви розпочалася відразу ж після утвердження радянської влади. Зазнавало репресій духовенство, вивозились церковні реліквії. Ще в 1922 році була створена комісія з вилучення церковних цінностей на користь тих, хто голодував. Вона забрала із зіньківських храмів, у тому числі й синагог, 5 пудів і 23 фунти золота. Протягом 1934(5) — 1936(7) років знищували одну з головних окрас Зінькова — Троїцьку церкву, були знесені й інші храми, в тому числі церква Трьох Святителів разом із цвинтарем біля неї, де покоїлися почесні громадяни міста.

troy tserkva

Троїцька церква (зруйнована в 1936-1937 роках).

     1938 року пройшов показовий  процес над сімнадцятьма безвинними жителями міста на чолі з завідувачем відділу освіти Т.Я.Личманом. Їм було інкриміновано диверсійно-шкідницькі акти, шпигунство тощо. Підставами для арештів часто ставали неймовірні факти. Так, Ю.Ф.Петров був заарештований за те, що при обшуку в нього знайшли фотокартки знайомих дореволюційного періоду та видання, на якому значився автором “граф Л.Н.Толстой”. Для звинувачення в націоналізмі навіть досить було носити вишивану сорочку.
Ідеологічний наступ відбувся й на культурній ниві. Наприклад, у 1929 році було вилучено з бібліотек шкіл, колишніх гімназій і знищено значну частину видань дореволюційних та перших років радянської влади.
       Тепер майже всі зіньківці жили однаково. Одяг переважно був полотняний, фарбували його, як у давні часи, в дубовій корі або бузині. Страви готували майже щодня однні й ті ж: борщ, пшоняну кашу, квашу. Якщо був цукор, то пили чай “у приглядку”. Нові будинки будували з очерету й обмазували глиною, покривали теж очеретом або соломою. Глиняну підлогу застеляли також соломою, яку потім спалювали в печі. Топили всім, що горіло:  хмизом, висушеними брикетами гною тощо. Взуття часто була одна пара на сім'ю. Одяг передавався від старшого до меншого або перешивався, адже купити було ніде і ні за що. Велосипед був небаченою розкішшю, як і радіо. Електричний струм подавався лише в певні години вранці та ввечері до державних установ та кількох будинків, де проживали керівники міста (у центрі). Кроком уперед було те, що постановою бюро Полтавського окрнаркому 20 серпня 1930 року передбачалося з нового навчального року ввести в Зінькові обов'язкове семирічне навчання. У значній мірі було ліквідовано наслідок колоніальної політики царизму —  малописьменність. Як і по всій країні ширився стахановський рух, передовики якого були в різних галузях. Портрет стахановки-зв'язківця П.Григоренко був навіть надрукований у журналі “Радянська жінка”. Раділи відкриттю 28 травня 1934 року у райцентрі універмагу, а восени три дні на тиждень почала працювати лазня: четвер — для жінок, п'ятниця й субота — для чоловіків.
        Учні школи № 1 в 1934 році на базарній площі посадили березовий парк. Пізніше місцевий скульптор В.Лісний виготовив пам'ятник Леніну, який довгий час стояв у парку.
       Для боротьби з малярійним комаром усі водойми були залиті нафтопродуктами, і хоч влітку не можна було купатись у річці і навіть загинуло багато птиці й риби, та личинку збудника хвороби все-таки знищили (хоча, можливо, мета цих дій могла бути іншою).
      У передвоєнні роки, крім сільськогосподарської і школи садівництва, існувала ще медична й курси червоного хреста, де після робочого дня готували санінструкторів. Завідував курсами певний час О.П.Олефір.
       Виконуючи рішення про організацію районного клубу піонерів, підприємства та окремі жителі давали кошти на цю справу. Так, у газеті “Більшовик Зіньківщини” від 2 квітня 1935 року говорилося, що робітники артілі ім. Шевченка приймають виклик артілі інвалідів і перераховують одноденний заробіток, службовці поліклініки теж так чинять і закликають колектив маслозаводу від них не відставати.
        Трудящі міста підтримали почин здавати гроші на літаки-велетні “Володимир Ленін”, “Йосиф Сталін”, “Максим Горький”. Відомо, що в червні 1935 року внесено в цей фонд 6140 карбованців.
       Популярними були воєнно-спортивні змагання.
     Що майже ніколи не переривалося за всі роки в житті зіньківців, так це захоплення художньою самодіяльністю. Навіть у пресі згадувався художній колектив бандуристів 1930-х років.
       У 1930-х роках продовжували діяти артілі, створені в попередні роки, і нові. У промартілях ім. Шевченка та Сталіна в основному шили різне взуття, одяг, мали навіть ситроцех. Промартіль “Делегатка” виробляла килими, художню вишивку, плетені речі. Існували також артіль покрівельників, товариство інвалідів (пекли кулінарні вироби). Сімейні заклади 20-х років зникли. Люди йшли працювати в промартілі, колгоспи, установи.
     На кінець 30-х років колективи підприємств Зінькова виробляли понад 50 видів продукції. З 1933 року почав діяти маслозавод, а на початку 1941 ввели в дію промкомбінат. Біля міста, з боку Власівки, 1939 року були висаджені молоді сосни. Зіньківський лісгосп за велику працю з озеленення був відзначений дипломом ІІ ступеня Всесоюзної сільськогосподарської виставки та премійований мотоциклом.
     У 1941 році в Зінькові було 7 колгоспів: “10-річчя КНС”, “Червоний степ”, “Червоний авангард”, “Іскра Леніна”, ім. Ворошилова, ім. Комінтерна, “Червона весна”. Вирощували зернові культури, городні, цукровий буряк, соняшник, займалися тваринництвом. Продуктивність цих господарств можна проілюструвати плановими завданнями, які друкувалися в районній газеті “Більшовик Зіньківщини” від 12.02.1941 року. Передбачалося виростити озимої пшениці по 15 — 16 ц/га, цукрового буряка, найвищий показник — 215 ц/га,  конопель — до 2,5, картоплі — до 145, а капусти — до 230. Найбільший план заготівлі сіна — 30 ц/га  був доведений колгоспу “10-річчя КНС”.
      На великих польових масивах можна було використовувати техніку, яка концентрувалася в МТС, та крім оранки і частково посіву при вирощенні культур (без врахування злакових), зазвичай усі польові роботи виконувались вручну. Тільки на руки покладались і на колгоспних фермах. Продовжувалось обов'язкова здавання продуктів із колгоспів та з присадибних господарств, згідно з поставленими завданнями. Залишалася сумнозвісна державна позика, після якої людина, як правило, ще й була в боргу.
     На фоні всього цього засоби масової інформації описували перемоги в справі побудови соціалізму. Зіньківська МТС стала учасником Всесоюзної виставки досягнень народного господарства в Москві. 1939 року, відгукнувшись на заклик П.Ангеліної, до МТС прийшло на навчання 40 дівчат.







З М І С Т

 
You are here: Home Історія краю Місто Зіньків
Joomla inotur picma