joomlan.ru | inotur.com

       На початку ХІХ століття в Зінькові було вже 1217 дворів, у них 1322 будинки, головним чином дерев'яні. Порівняно з XVIII ст. спостерігалися певний спад господарського життя та скорочення хліборобського населення. На зменшення кількості людей мали вплив безперервні війни, що їх вела Росія в другій половині ХVІІІ століття. На ці потреби брали не лише козаків, а й селян, що були погоничами. Залишалося селянське й козацьке господарство без тяглової сили. Люди бідніли від затрачених на спорядження коштів, які досягали 25 карбованців. Поверталося мобілізованих мало. Іншими причинами були малоземелля та можливість переселення на південно-східні простори Росії.
        У 1808 році кількість ремісників у місті становила 420 чоловік. І хоч тривав розвиток чинбарства та виробництва взуття, вагоміше місце починають займати гончарство й особливо виготовлення полотна. Однак з розвитком бавовнопрядильних фабрик полотняне виробництво занепало. Проте оскільки одяг переважно залишався традиційним, то на свій ринок продовжувала працювати частина ремісників. Треба відзначити, що однотипне на перший погляд вбрання було досить різноманітним: дещо змінювався крій, додавалися нові елементи, особливо існувало розмаїття вишивок. Далеко за межами Зінькова, крім цієї продукції, мали значний попит добротні ковальські та столярні вироби його вмільців. Оскільки в повіті було розвинуте селітроваріння, то місцеві купці відправляли таку продукцію на порохові заводи в Шостку (постачати селітру за кордон чи деінде уряд забороняв). Цей промисел давав значні прибутки,  близько 124 тис. крб. на рік. Широкі торговельні операції проводили зіньківські чумаки, збуваючи на південних ринках гончарні вироби, рядна, полотно, чоботи, сільськогосподарські продукти. Зіньків вважався одним із чумацьких центрів України. Чумакували переважно козаки, менше цим займалися селяни й міщани. Деякі поміщики інколи посилали в дорогу своїх селян, щоб заробити на цьому промислі. У перервах між сільськогосподарськими роботами чумаки встигали зробити 2 — 3 поїздки.
      Війна з Наполеоном 1812 року безпосередньо не зачепила Зінькова, але його жителі брали участь у битвах під Аустерліцом, Бородіно, Смоленськом, на Німані.
        З початку XIX ст. Зіньків почав інтенсивно забудовуватися згідно з планами, перший із яких був створений 1805 року, а наступні  в 1840, 1847, 1855, 1878 роках.
        А попередні плани міста існували з кінця XVIII ст. Близько 1784 року було зроблено кілька примірників так званої карти Чернігівської губернії з планами її великих населених пунктів, серед яких у дрібному масштабі показано й Зіньків. Там були позначені рельєф місцевості, лінія укріплень колишньої фортеці, зафіксовані церкви, забудови вздовж вулиць. 1802 року, в зв'язку з новим адміністративним розмежуванням України, у складі “Атласа Малороссийской губернии” був зображений “План міста Зінькова”, який мав у правому куті герб міста. На ньому докладніше показано рельєф, казенні будинки; центр залишився на місці старої фортеці; позначені також запроектовані споруди тощо. Цей план і став основою для всіх інших.
     На початку XIX ст. в Зінькові головною вулицею була Гадяцька, яка вела в напрямі Полтави. Крім того, були вулиці Лисівка, Довгалівка, Цибулівка, Солов'янівка, Беївка, Поділ тощо. Поступово з'являлися нові вулиці, а Гадяцька розділилась на 2 частини: до базарного майдану залишалася стара назва, а від нього вже йшла вулиця Полтавська. На ній було найбільше будинків, покритих залізом.
       Багатогранне життя 1830 — 50-х років історичні джерела дозволяють охарактеризувати кількома найбільш яскравими штрихами.
     У ці часи Зіньків за кількістю населення був третім містом Полтавської губернії, після Кременчука й Полтави. З 1835 року в місті почали зводити цегляні споруди. Більшість значного розміру будинків поставала на високому цоколі з підвальними приміщеннями. Парадний вхід був на вулицю, коридор  знаходився всередині. В ньому було 5 — 7 східців і зовнішні та внутрішні двері, які перешкоджали проникненню холоду й спеки в дім. Частина будинків споруджувалась для державних потреб. У 1836 році через нестачу міських прибутків на їх утримання постановою виділялось по 2 тисячі карбованців на рік з казни.
       Якщо основна маса населення в ХVII—XVIII ст. здобувала освіту при церквах, монастирях (між іншим, згадується, що на території фортеці в козацькі часи була школа), то в ХІХ ст. картина змінюється. 1815 року було відкрите повітове училище. 1834 року розпочалися заняття в парафіяльному училищі, а з 1858 почали діяти 2 жіночі пансіонати. Було також 8 єврейських навчальних закладів, де вчилося 54 дитини. Всього дітей училось 1,2 % від кількості всього населення, а єврейського — 8,8. Недільну школу учні відвідували з 1861 року.

fragment

Фрагмент плану-карти міста ХІХ ст.

      Не особливо дбаючи про культурно-освітній рівень, царський уряд не забував про всілякі засоби визиску на користь держави. Зіньківці з 1856 по 1859 роки виставили повинності 6616 возів, 15156 піших людей. Уряд пильно стежив за фінансовим становищем громади, що зафіксовано в документах Міністерства Внутрішніх справ 1859 року прибуток міста обчислювався в сумі 1857 крб.            62  1/4  коп., а витрати  1466 крб. 10  1/4  коп.
       З 1783 до 1859 року кількість зіньківських купців зросла у 8 разів: з 33 до 264 чоловік. У цьому, очевидно, відіграло свою роль те, що в місті багато людей раніше займалося чумацьким промислом, ремеслами й поступово частина їх ставала купцями.
До загальних п'яти ярмарків додався шостий — товарний. Після Пасхи, під час “Осьминного” тижня на продаж переважно     згоняли скотину. Лише великої рогатої худоби продавали в середньому до 300 голів на 6000 крб. сріблом.
Загальний розвиток капіталістичних відносин у Російській державі вплинув і на соціальне розшарування населення Зінькова. 1859 року серед 9787 його жителів більшу частину становили, як і раніше, козаки та їхні родини — 4522 особи. Зросла кількість міщан, було також 242 дворянина, 135 службовців, 90 осіб духовного стану. У різних освітніх закладах навчалося 144 учні. Зменшилася кількість селян. Зіньківці продовжують виїздити на заробітки. Географія маршрутів значно розширилася: Крим, Таврія, Херсон, нафтопромисли Баку, Уссурійський край, Алтай, Поамур'я.
     Ситуація в країні вимагало нагальних змін в усіх сферах життя. У першу чергу необхідно було вирішити селянське питання. Для проведення аграрної реформи до Полтавського губернського комітету від Зіньківського повіту ввійшли поміщики П.В.Лейбин, Г.С.Лейбин, П.О.Трипольський. У місті колишніх поміщицьких селян було лише дещо більше 150, а 235 осіб були державними селянами. Становище їхнє майже не змінилося в результаті реформи. Оскільки вона здійснювалася протягом 1866 — 1886 років, то за селянами закріплювався земельний наділ, який був у їхньому користуванні й до цього. Ця категорія населення мусила сплачувати оброк державі і встановлений додатковий збір. Для набуття власності на землю селянин робив одноразовий внесок до повітового казначейства, але ця сума була дуже велика й не всім посильна.
        Для зіньківців було характерним малоземелля. На 1882 рік вони володіли 1184 десятинами навіть в інших повітах, та все-таки на всі господарства землі припадало менше, ніж було необхідно для успішного землеробства.
Перед реформою міського управління, затвердженою 1870 року, воно складалося з думи, сирітського, торгового, словесного судів, поліції, квартирної комісії, ремісничої управи.
     Згідно з імператорським повелінням, змінювались органи місцевої влади. Були організовані виборні земські установи (зібрання та управа) — органи місцевого самоврядування. Земська дума в складі голови та 6 членів обиралась на 4 роки. У відання цих органів було передане влаштування та підтримання в належному стані шляхів сполучення, пошти, медичних і освітніх закладів, будівництво церков, налагодження торгівлі й промисловості, інші громадські та господарські справи. Після адміністративної реформи 1870 року з'явилася міська дума, підпорядкована полтавському губернатору. Цей орган був також виборним, вибори до нього проводилися кожні 4 роки на основі майнового цензу: право голосу мали тільки власники нерухомого майна. Тому в частини зіньківських жителів виборчих прав не було. Дума обирала міську управу, яка, власне, і займалась облаштуванням Зінькова, промисловими та торговельними питаннями.
     Зіньківська влада дедалі пильнішу увагу приділяла культурно-освітньому рівню населення. 1874 року була відкрита жіноча прогімназія з 4 основних та одного підготовчого класу, до якої приймали дівчаток усіх соціальних станів та віросповідань. Прогімназія утримувалася коштом держави, зіньківського земства, плати за навчання й приватних пожертв: так, наприклад, статський радник, лікар І.О.Петровський власним коштом започаткував кілька стипендій. Звичайно, мізерна кількість навчальних закладів не давала змоги всім бажаючим здобувати освіту. За даними 1882 року, на тисячу жителів були письменними 81 чоловік дорослого населення. 1879 року в місті відкрилася перша бібліотека, а 1890  друкарня.
     Стан економіки середини ХІХ століття можна проілюструвати деякими прикладами. Великого значення набув такий народний промисел, як килимарство. Тільки в 1898 році 60 місцевих килимарників продали біля 3-х тисяч килимів, їхні вироби мали попит не лише в Полтавській губернії, але й за її межами. Необхідно відзначити такі види занять, як бджолярство (1108 вуликів), конярство (342 голови), розведення корів (майже 300 голів).
      Однак, незважаючи на інтенсивний розвиток промисловості в країні, до 1882 року в Зінькові не з'явилося жодного підприємства фабрично-заводського типу. Діяли лише дрібні: 4 олійниці, 19 кузень, пивоварний, крохмальний, 2 канатні, 2 цегельні заводи та 2 заводи воскових свічок, паровий млин, 10 вітряків, 8 водяних млинів, 3 сукновальні, 2 бойні. У 90-х роках XIX ст. подібних дрібних підприємств було 72. Тоді два цегельні заводи з 80 робітниками виробляли щороку продукції на 152,526 тис. крб. У кінці ХІХ ст. існувало споживче товариство, яке мало свій магазин у місті.
    Найвідомішими купцями, підприємцями були І.Воздвиженський, І.Хоменко, І.Вірченко, В.Буряченко, І.Гулінов, Г.Калабухов, Каневський. До управлінських структур входили поміщики А.Бутович, І.Крахотін, Є.Ветвицький, Г.Бразоль та ін.
Встановлено такий факт: у місті на 100 душ населення припадало 79 простих хат, 10  подвійних, 5,6  більших, не мали житла 4 особи. Цікаво, що перепис 1882 року встановив: на 100 чоловіків у місті припадало 98 жінок.

          На 1891 рік у Зінькові було, окрім дворян, 9377 жителів. Значну частину населення, більше тисячі, становили євреї. Вони з'явилися ще наприкінці XVIII —  на початку ХІХ ст. і незабаром почали відігравати помітну роль у соціально-господарському житті. Займалися переважно ремісництвом, торгівлею, кустарними промислами, були лікарями, вчителями і т.д. На кінець ХІХ ст. з 35 магазинів у центрі міста 23 належали євреям. Власником однієї з типографій був Нота Гдельович Подземський, з трьох фотоательє два були єврейськими (Л.С.Раковщика і Г.М.Злобинського  1890 рік). На початку ХХ ст. особливо відомим було ательє Рубінштейна, який працював і в післяреволюційні роки. До міщанської управи входив лікар Хаїм Янкелевич Бесєдовський, одна з аптек належала Лейбі Вульфовичу Гуревичу, книжковий магазин  Естер Ісаївні Грінблат.

zink19st

       Місто оновлювалося, з'являлись нові цегляні споруди, що й нині вражають своєю архітектурою: Будинок дворянства (нині аптека й Ощадбанк), кінотеатр “Ілюзіон”, на його фасаді був напис "Електротеатр", Народний будинок (тепер спортивна школа), чоловіча гімназія (ЗСШ І — ІІІ ст. № 2), будинок купця Воздвиженського. До його спорудження причетний відомий покрівельник С.П.Ігнатенко, який умів якісно покривати залізом дахи. Його запрошували на будівництво церков, як і іншого умільця, коваля І.М.Піскуна (йому навіть доручили викувати хрест для Троїцької церкви).
       На центральних вулицях жили переважно заможні люди. Як розповідають, на розі кожного будинку було освітлення над табличкою з номером помешкання й іменем власника.
       Проте найбільшою окрасою Зінькова залишалися православні храми  як старі, так і новозбудовані: Соборна Архістратига Михаїла та Свято-Миколаївська церкви на Солов'янівці, Трьох Святителів на початку вулиці Довгалівки, з правого боку, Покровська на Беївці, Спасо-Преображенська на Подолі, Воскресенська на лівому боці вулиці Полтавської, Троїцька праворуч від базарного майдану, Архангела Гавриїла біля кладовища, Іоанна Богослова при в'язниці. Найкрасивішою була Троїцька церква, куди здалеку приходили не лише помолитись, а й подивуватися майстерності розпису. Саме тут зберігалися Львівське Євангеліє 1688 року, Київське Євангеліє 1746 року — дар намісника Києво-Печерської лаври, також Євангелія 1750 й 1791 років, срібно-позолочена дарохранильниця з рельєфним орнаментуванням ликів святих, де зображувалося погребіння Спасителя. При церкві працювали приходська школа для дівчаток, попечительство, бібліотека. Окрім того, парафіяльні школи діяли ще в кількох храмах. У місті було 2 синагоги.

ignatenko

Відомий Зіньківський покрівельник С.П.Ігнатенко (фото 50-х років)


       Одним із культурних центрів Зінькова став Народний дім, де давали вистави, читали лекції, організовували вечори-зустрічі з цікавими людьми, діяли різноманітні гуртки. На той час будинок виділявся особливістю архітектури та інтер'єру. Всередині глядацької зали, як і належало, були ложі, балкон, амфітеатр, партер та інші атрибути театру. Особливою красою відзначалася стеля: дерев'яна, аркоподібна, на ній було різьблення у вигляді розеток (це збереглося до наших днів). Про престиж тогочасного Зінькова та його культурної еліти свідчить те, що на початку ХХ століття в родині Зерових неодноразово гостювала Леся Українка, а в 1911 році на сцені Народного дому виступала зі своєю театральною трупою одна з найвідоміших українських акторок Марія Заньковецька.
           На початку століття була відкрита ще одна бібліотека, якою завідувала Л.О.Годзевич. 1903 року бібліотека нараховувала 2200 книг і мала 190 передплатників. Вона була платною, і за умовами абонемент першого розряду коштував 7 карбованців на рік (60 копійок на місяць), другого розряду — 4 карбованці. Запрацювала також безплатна читальня, яку відвідувало 1452 особи, більшість із них  діти й підлітки (944). Ходили до читальні не лише представники інтелігенції, але й ремісники (227 чоловік), селяни (168), торговці (87), 940 представників інших професій. Найбільшу популярність мали в той час історичні твори. Книжкові магазини теж надавали бібліотечні послуги, звісно, за певну плату.
       Особливу увагу городяни приділяли впорядкуванню Груні-Ташанської, яку поповнювали шість тоді ще “живих” струмків, що протікали в різних частинах міста: Корецький, Фурсин, Крохмалів, Вошивець, Ольшанський і Гусак. Річку навесні чистили бороною.
Місто мало всі необхідні для того часу установи. Організовувала їх діяльність міська управа, яка була виконавчим органом міської думи, її на початку XX ст. очолював купець І.П.Вірченко. Міська управа дбала про впорядкування Зінькова, підтримання чистоти в ньому тощо. Завдяки її турботам ремонтувались та облаштовувались греблі й мости. В центрі міста було викладено кам'яну бруківку, споруджено тротуари від левади Воздвиженського до казначейства, а також на вулицях, які прилягали до центру. Вже на початку ХХ ст. в місті були телефони.
         Цікаво, що мости та греблі мали свої найменування. Крім вищеназваних, можна ще згадати Билимівську греблю, Свірчевський міст, мали назви й  подібні об'єкти.
         Більшої ваги набувала роль земства. Окрім будівництва, навчальних закладів, воно опікувалося небагатими здібними учнями, котрі здобували освіту не лише в Зінькові, а й в інших містах. Соціальну підтримку від земства одержували й жителі міста, які потребували допомоги вдома, богоугодні заклади (дитячі притулки, притулки для інвалідів, старих тощо).
Однією з важливих статей витрат земства стала медична галузь: усі лікарні повіту були в його віданні. Завдяки земству рівень лікарських послуг значно покращився, медичне обслуговування в Зіньківському повіті, зокрема в міській лікарні на 43 ліжка, стало безкоштовним. Земські витрати на медицину в 1891 році становили близько 11% бюджету — 5084 крб. 13 коп. Проте лікарів катастрофічно не вистачало: на 150 тисяч населення повіту було всього 4 лікарські дільниці.
     Міським лікарем і завідувачем земської лікарні довгий час працював почесний громадянин Зінькова, відомий громадський діяч І.О.Петровський.
     Земство виділяло кошти не лише на об'єкти, що були на його утриманні, але й надавало допомогу іншим закладам освіти, здоров'я  тощо.
     Проте, невирішення багатьох соціальних питань, а також аграрного викликали незадоволення по всій країні. Російській державі початок XX ст. приніс величезні потрясіння. Почались заворушення, випадки непокори владі. Утворювались різні партії, від крайніх правих до крайніх лівих, зросла загальна політична активність народу. У Зінькові виразниками інтересів різних верств населення були представники есерів, соціал-демократів, октябристів, кадетів. До міста з-за кордону провозили нелегальну марксистську літературу.
Під час революційних подій 1905 року відбувся стихійний виступ, зумовлений арештом кількох жителів міста. 13 грудня в сутичці з поліцією було вбито двох чоловік. Це спровокувало наступні події: зібрався натовп, розгромив поліцейське управління. Справник втік до Гадяча, за ним прибули туди й члени Зіньківського дворянського зібрання. Повсталі організували комітет, який тримав владу в своїх руках протягом цілого тижня. Новостворену міліцію очолив П.М.Клунний. 20 грудня прибулий з Полтави загін козаків та чеченців навів свій порядок. 36 учасників виступу були заарештовані й віддані до суду.
       На хвилі революції виникла перша громадська політична газета “Зеньковец”, №1 якої вийшов 1906 року. Головним редактором був В.О.Годзевич. Але проіснувала газета недовго. Протиреволюційні настрої виразились у створенні 12 жовтня 1907 року відділення “Союзу руського народу”, яке об'єднало 46 осіб.
     Влада вирішила втихомирити селянство. Указ про вільний вихід селян з общини від 9 листопада 1906 року поклав початок Столипінській реформі. 14 червня 1910 року він був затверджений Державною думою.
Зіньківці, які мали ділянки в різних місцях, об’єднувалии їх в один відруб та інколи оселялися там, утворивши хутір. Працювати доводилось на повну силу, але вже швидко стали відчутні вагомі результати. Проте і раніше, декого складні умови життя змушували шукати щастя в Сибіру, Приураллі, на Алтаї.

       У післяреволюційній господарській діяльності помітних змін не відбулося. І далі тривав повільний розвиток невеликих підприємств, майстерень. До 1913 року в Зінькові стали до дії новий цегельний завод та завод мінеральних вод, механічний вальцевий млин Воздвиженського та млин Каневського, олійниця, бойні.
      У ремісництві працювало 939 зіньківців, популярними ремісничими професіями були теслярство, шевство, кравецтво. Близько півтисячі чоловік, утративши свою власність, трудились поденниками. З'явилися й нові професії, які відповідали покликові часу: майстри пошиття чоловічих та жіночих капелюхів, годинникарі, ювеліри. Мали гарний зиск ті, хто випускав ковбасні та хлібобулочні вироби. Було 282 особи так званих “інтелігентних” занять. 25 відсотків населення Зінькова працювало в сільському господарстві, передусім у землеробстві, бджільництві, тваринництві.
       Зросла середня заробітна платня. Якщо раніше столярі, маляри, пічники, покрівельники одержували по 1,1 крб. щодня, то в першому десятилітті XX ст. пічники чи слюсарі заробляли вже 1,78 крб., столяри й штукатури — 1,73 крб., муляри й маляри — 1,66 крб., покрівельники — 1,64 крб., теслі й ковалі — 1,49 крб., мостовики — 1 крб., землекопи — 75 коп., чорнороби — 50 коп. Водночас  збільшувалися й ціни. Так, найняти однокінну підводу коштувало 1 крб. на день, двокінну — 1,5 крб. Бланк для заповнення скарг, прохань, заяв тощо коштував 1,25 крб. Будівельні матеріали мали таку вартість: пуд цементу — 1 крб., скла — 30 коп., цвяхів —  4,2 — 4,8 крб.; цегла — 12 крб. за 1 тисячу.
        Продовжувала розвиватися освітня справа. На базі жіночої прогімназії 1915 року було створено повну жіночу гімназію з семирічним курсом навчання та підготовчим класом. Серед її учениць була письменниця Марія Романівська (1901-1983). 1912 року відкрилася чоловіча гімназія, кошти на будівництво якої давали жителі Зінькова і навколишніх сіл. Так, поміщик Косюра з х. Величковського заповів на цю справу 10 тис. крб., понад 1 тис. крб. пожертвував Г.Є.Бразоль. І.С.Воздвиженський забезпечив будівництво цеглою та став головним експертом проекту.

man gimnaz

Чоловіча гімназія (сучасний вигляд).


books

 

Підручники та грифельна дошка, якими користувалися в зіньківських навчальних закладах на початку ХХ ст.      


      Напередодні Першої світової війни Зіньків мав, крім того, вище початкове училище, в якому навчалися майбутні відомі письменники Остап Вишня та Микола Зеров, земську школу садівництва з консервною фабрикою, ремісничу навчальну майстерню, 2 приходські училища, Миколаївське початкове училище, початкове народне училище, 5 церковнопарафіяльних шкіл.

narodn dim

Народний дім (сучасний вигляд).


gurtok

Драматичний гурток Народного дому. 1912 рік.


ostap v

Павло Губенко (Остап Вишня). Учасник художньої самодіяльності Народного дому.


shkolaparaf

Церковонопарафіяльна школа.


sadivn

Учні та викладачі школи садівництва.


Практично не змінилися функції різних установ. У 1910 році повітове дворянство очолював предводитель камергер, старший радник Г.Є.Бразоль. Кандидатом у предводителі був Р.П.Трипольський (батько першої в Україні жінки-скульптора Є.Р.Трипольської). Повітовий з'їзд очолював предводитель дворянства, секретарем був Ф.Р.Ричинда. Поліцейським управлінням керував справник О.І.Медянов, поліцейським наглядачем був П.В.Дубина, начальником кінно-поліцейської півсотні був П.Сенча.
     Діяли ще такі служби, як міська управа, міщанська управа, земська управа, арештне приміщення, медична рада, поштово-телеграфна контора, “присутствія” з квартирного податку, з державного податку, повітовий розпорядчий комітет, акцизне відомство, склад винних крамниць, дворянська опіка, сирітський суд, попечительський комітет в'язниці, учительська рада, організація допомоги бідним євреям та допомоги всім бідним, спілка взаємного кредиту.
     Земськими гласними й гласними думи були І.С.Воздвиженський, І.І.Саволаін, С.І.Крижанівський, Г.І.Калабухов, В.Г.Мартиненко, Д.М.Устименко, М.Ю.Прядка, П.С.Понежа, Ф.І.Проскурня, Г.І.Буденик, С.І.Хоменко, Т.Г.Храпач, М.І.Линник, Є.А.Яременко, С.С.Федоренко, Д.З.Слуцький.


budivliУ таких будинках на початку ХХ ст. жили в м.Зінькові.    


         Бюджет Зінькова формувався зі зборів з нерухомого майна, митних зборів, торгівлі, утримання коней, собак, екіпажів, міського майна, міських підприємств та завдяки благодійництву. Він становив на 1913 рік 91703 крб. Статті витрат були майже такі, як і сьогодні. Місто жило “по кишені”, видатки не перевищували прибутків ні на йоту. Тоді міським головою був М.І.Линник.
Оскільки черговий раз було підняте питання про будівництво залізниці, в місцевій пресі навіть друкувалися оголошення, де йшлося про продаж землі біля майбутнього залізничного полотна.

stan1

Представники станів дореволюційного Зінькова


stan2

                  Ймовірно, праворуч сидить купець                                                          Праворуч священник Федоров

                  І.С.Воздвиженко, ліворуч -

                  його працівник В.Г.Палієнко


stan3

З М І С Т

 
You are here: Home Історія краю Місто Зіньків
Joomla inotur picma